Трохи про сумне

Ку-ку! Давайте мабуть сьогодні знову поговоримо про мої переживання, а саме мені б хотілося розповісти про те, що чомусь я не можу писати кожного дня. Як би мені не подобалось і не хотілось, я просто не можу. Не знаю, не можу знайти тему, не можу підібрати слів чи фото, немає часу через те, що почалося навчання. Хоча напевно головною причиною є моя апатичність, яка стала не просто симтомом депресії, а рисою мого характеру. І так, у мене депресія. Мені діагностували її близько року тому, але загалом вона у мене майже 5 років.

Ви напевно думаєте, що це не серьозно, тому що в сьогоднішніх реаліях така хвороба як депресія стала більше жартом та мейнстімом для підлітків аніж реальним захворюванням, яке потребує складного лікування. Депресія це не пару днів суму, чи штучно надіта маска, бо це ніби популярно і модно, як то зараз говорять "dead inside". Ні. Це затяжний стан особливої туги, суму та самотності, а також всепоглинаючої апатії, при якому все, що раніше приносило радість чи задоволення стає повністю байдужим. В моєму випадку, в суміші страху оцієї самотності та знову ж таки апатії я іноді сплю по 16 годин на добу. Якщо бути чесною, цей стан нестерпний.
Говорячи про складності лікування, одразу згаду той період, коли мені на початку тільки підбирали антидеприсанти (і так, я на медикаментозному лікуванні). Я перепробувала 3 препарати, поки не знайшла підходящий. Побочки просто дуже виснажували мене. Постійна нудота, слабкість, головний біль та головокружіння, проблеми зі сном і це тільки початок списку, але найжахливішим став рецедив, тобто повернення рпп (якщо вам цікаво в наступному пості я можу про це розповісти, тільки маякніть). Декілька разів я мала ремісію, скажу чесно, найкращий час в моєму житті.
Ще один метод лікування - психотерапія. Не буду розкривати всі карти, але хоч з часом і стає легше, проте сам процес дуже тяжкий морально.

Ну що, вам подобаються мої балачки про мої болячки?

P.S. Якщо вам знайомо те, про що я говорю, значить час звернутися до спеціаліста